НОВЕЛІСТИКА ЛЕСЯ МАРТОВИЧА В ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНОМУ КОНТЕКСТІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

У статті розглянуто малопрозові твори Леся Мартовича в історико-літера­турному контексті кінця ХІХ – початку ХХ століть. Констатовано, що Іван Фран­ко в праці «З остатніх десятиліть ХІХ віку» виокремив в українській літературі «різнобарвну китицю індивідуальностей», назвавши з-поміж інших ім’я Леся Мартовича. З’ясовано, що тогочасна новелістика виявляє тенденції до жан­рових та родових дифузій, ліризації, втрати виразної фабули, фрагментар­ности та синтезу з іншими видами мистецтв, символізації й інтелектуалізації викладу. Зазначено, що юний Мартович дебютував оповіданням «Не-читаль­ник» («Рудаль»), котре викликало захоплення серед слухачів, однак І. Фран­ко відмовився друкувати його в журналі «Товариш». Гостра оцінка старшого колеги на короткий час знеохотила Мартовича до писання, та пізніше з-під його пера з’явилися наступні твори: «Лумера», «Іван Рило», «Винайдена ру­копись про Руський край», «Мужицька смерть», котрі відзначаються гострим гумором, їдкою сатирою, тонкою обсервацією життя, філософською загли­бленістю. З’ясовано, що І. Франко змінив свою думку про творчість Мартовича, зара­хувавши його до чільних представників молодої генерації в українській літера­турі й зазначивши, що він уміє помітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину виявляти свою поведінку в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж, його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону. У статті відзначено, що Мартович мав суттєвий вплив на творчість Васи­ля Стефаника, котрий не без заздрощів помітив у приятелеві «присмак генія», заперечував твердження критиків про існування «стефаниківської школи», до якої Мартович, за його переконанням, завдяки своєму непересічному таланто­ві належати ніяк не міг. Деяким творам письменника початку ХХ ст. притаманне тяжіння до фрагмен­тарности, незавершености сюжету («Булка»); вони не цураються ірреальних мотивів («Нічний гість», «Ян»), проте домінують у творчості Мартовича мотиви соціальні («Квіт на п’ятку», «Хитрий Панько»). У ній поглиблюється тенденція до психологізму («Ось поси моє!», «Грішниця»). Виявлено, що твори Мартовича мають неоднакову художню вартість, проте засоби словесної міміки й жесту, використання особливих комічних артикуляцій, звукових каламбурів, вибагли­вих синтаксичних розташувань у поєднанні з жартами-дотепами, дошкульни­ми коментарями, , анекдотичними історіями підносять письменника до чіль­них оригінальних творчих постатей того часу.