ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ УПРАВЛІНСЬКОГО ДОКУМЕНТООБІГУ В УКРАЇНІ ПІД ЧАС ВІЙНИ: ВИКЛИКИ ТА ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ

Вступ. Сучасний етап розвитку української державності характеризується безпрецедентними викликами, зумовленими повномасштабною збройною агресією, що детермінувало необхідність радикальної перебудови традиційних управлінських ієрархій та правових підходів до документування діяльності. В умовах воєнного стану традиційна паперова модель управлінського документообігу продемонструвала свою критичну вразливість перед фізичними загрозами, що поставило під загрозу не лише оперативність прийняття рішень, а й збереженість архівів національного значення та доказової бази для міжнародних юридичних процесів. Цифровізація управлінського простору перестала бути питанням престижу чи лише технологічної модернізації, набувши статусу екзистенційного фактору стійкості публічної влади та національної безпеки в інформаційній сфері. Правове поле України виявилося в ситуації, коли швидка адаптація до кризових умов має поєднуватися з виконанням стратегічних євроінтеграційних зобов’язань щодо уніфікації стандартів електронної ідентифікації та обміну даними згідно з нормами Європейського Союзу. Мета. Основне спрямування даної наукової розвідки полягає у здійсненні всебічного теоретико-прикладного аналізу трансформаційних зрушень, що відбулися у вітчизняному правовому полі щодо регулювання документаційних процесів під впливом воєнних чинників. Дослідження фокусується на ідентифікації системних правових бар’єрів, що перешкоджають повній цифровізації управління, та обґрунтуванні оптимальної моделі функціонування «Paperless 2.0», яка б базувалася на пріоритеті структурованих даних, захищеності децентралізованих серверних рішень та безперервності кадрового і військового адміністрування в умовах зовнішньої агресії. Матеріали і методи. Методологічний каркас дослідження вибудувано на принципах системності та діалектичної логіки, що дало змогу розглянути документообіг як динамічну складову публічного управління. Джерельну базу роботи сформували ключові законодавчі акти України у сфері електронних довірчих послуг, організаційні накази Головнокомандувача ЗСУ та перспективні законопроєкти 2026 року, що пропонують новітню класифікацію електронних інформаційних ресурсів. Шляхом застосування порівняльно-правового методу було зіставлено ефективність різних регіональних моделей впровадження систем електронної взаємодії, а метод прогнозування дозволив визначити економічний та управлінський потенціал від повної відмови від паперових оригіналів документів. Результати. У ході дослідження доведено, що адаптація правового регулювання забезпечила функціональну стабільність державного апарату навіть у зонах безпосередніх бойових дій та на деокупованих територіях. Встановлено, що ключовим інструментом подолання бюрократичного спротиву стало повноцінне юридичне визнання кваліфікованого електронного підпису та запуск спеціалізованих модулів «е-Архів», які дозволяють легітимно накопичувати документи Національного архівного фонду в цифровому форматі. Аналіз специфіки військового та трудового права в умовах воєнного стану показав, що спрощення процедур дистанційної комунікації та впровадження захищених мереж, таких як «Дніпро», дозволили нівелювати ризики фізичної втрати кадрових та оперативних даних. Також виокремлено значення посиленого контролю за утилізацією фінансової первинки, що перетворює процес знищення паперів на інструмент юридичного захисту майбутніх репараційних претензій України. Досліджено переваги законопроєкту № 14414-1, який пропонує революційне визнання юридичної сили скан-копій та структурованих документів, що дозволить державі економити значні ресурси на утриманні архівів. Перспективи. Подальші наукові розробки мають зосереджуватися на поглибленні інтеграційних процесів вітчизняного цифрового простору до єдиного ринку ЄС, зокрема через детальну адаптацію стандартів електронних печаток та методів автоматизованої перевірки цілісності даних. Стратегічно важливим напрямком є дослідження можливостей впровадження алгоритмів штучного інтелекту для моніторингу безпеки стратегічних хмарних сховищ та опрацювання великих масивів «born digital» документів. Також актуальним залишається питання уніфікації правил довготривалого зберігання цифрової спадщини, що вимагає розробки національних стандартів, здатних гарантувати автентичність інформації впродовж десятиліть, незалежно від майбутніх технологічних змін та програмних оновлень.