Admissibility of Evidence in the Practice of the Criminal Cassation Court Within the Supreme Court: the Tran

Статтю присвячено дослідженню еволюції підходів до допустимості доказів у практиці Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. Обґрунтовано, що сучасна судова практика поступово відходить від вузькоформального розуміння допустимості доказів як суто технічної відповідності процесуальній формі та рухається до її осмислення як інструменту забезпечення верховенства права, справедливості кримінального провадження, процесуальної рівності сторін і контролю за межами державного втручання у права людини. Особливу увагу приділено аналізу доктринальних позицій, висловлених у межах VIII Харківського кримінального процесуального полілогу, а також їх співвідношенню з правовими позиціями Касаційного кримінального суду, Великої Палати Верховного Суду, Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду та практикою Європейського суду з прав людини. Доведено, що практика Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду формує змішану модель допустимості доказів, у якій поєднуються формально-процесуальні вимоги, конституційні критерії законності державної влади та матеріальні стандарти справедливості судового розгляду. Запропоновано розглядати процесуальну доброчесність як інтегративний критерій оцінки допустимості доказів, а процесуальну токсичність доказів – як категорію, що дозволяє диференціювати наслідки процесуальних порушень залежно від їх характеру, глибини та впливу на первинні й похідні доказові матеріали. Сформульовано висновок про необхідність доктринального впорядкування практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду шляхом переходу від формальної законності до моделі процесуальної доброчесності, яка забезпечує баланс між ефективністю кримінального переслідування та реальним захистом прав людини.