Admissibility of Evidence in the Practice of the Cassation Criminal Court within the Supreme Court: а Thorny Path from Formal to Legal Certainty

Питання допустимості доказів залишаються одними із найбільш дискусійних у сучасному кримінальному провадженні. Наявність суперечливої судової практики Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду свідчить про правову невизначеність в інтерпретації доказів та їх допустимості як у законодавстві, так і в слідчо-судовій практиці. Це потребує негайного доктринального та нормативного вирішення. Мета статті полягає в з’ясуванні причин виникнення та існування подвійних стандартів в оцінці доказів, а також обґрунтуванні необхідності переходу від слідчої (формальної) до змагальної моделі допустимості. Методологічну основу дослідження становить комплекс загальнонаукових і спеціальних методів. Історико-правовий метод дозволив проаналізувати формування норм та виявити причини суперечок щодо допустимості доказів, які полягають у зіткненні різних підходів. Формально-логічний метод використано для виявлення неузгодженостей між статтями Кримінального процесуального кодексу України, які стосуються доказів та їх допустимості. Порівняльно-правовий метод дав змогу зіставити радянську теорію доказів із сучасними європейськими стандартами, а метод узагальнення – систематизувати судову практику та сформулювати єдині висновки. Авторами доведено, що в національному кримінальному процесуальному законодавстві співіснують дві несумісні концепції доказів. Встановлено, що автоматичне визнання доказів недопустимими через незначні процедурні помилки суперечить принципу верховенства права. Практична цінність досліджень виявляється в наданні обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства з метою закріплення виключного права суду на формування доказів. Авторами розроблено систему критеріїв, яка дозволить судам оцінювати процесуальні порушення крізь призму справедливості судового розгляду, відходячи від надмірного формалізму.