Abstract
Захист екологічних викривачів є одним із найбільш вразливих і водночас найменш системно врегульованих інститутів сучасного права. Він перебуває на перетині права на доступ до інформації та гарантій ефективного судового захисту, але досі не отримав ані належного міжнародно-правового закріплення, ані повноцінної імплементації на національному рівні. Орхуська конвенція 1998 року закріпила три ключові складові "екологічної демократії": доступ до інформації, участь громадськості та доступ до правосуддя. Однак залишила поза увагою процесуальні гарантії (імунітет викривачів, інверсію тягаря доказування) та матеріальні засоби захисту (захист від переслідувань, поновлення на роботі). Це знижує ефективність її положень і створює ризик декларативності гарантій у національних правопорядках. Дослідження ґрунтується на доктринально-практичному аналізі міжнародних і національних механізмів захисту екологічних викривачів. На міжнародному рівні розглянуто Директиву (ЄС) 2019/1937, Рекомендацію CM/Rec(2014)7 Комітету міністрів Ради Європи, практику ЄСПЛ (Guja v. Moldova, Bucur and Toma v. Romania), а також резолюції та спеціальні доповіді Ради ООН з прав людини. Показано, що зазначені акти встановлюють принципово важливі стандарти, однак не формують уніфікованого міжнародно-правового механізму. Національний вимір охоплює аналіз законодавства та судової практики США і Канади, а також компаративне дослідження окремих європейських юрисдикцій (Німеччини, Франції, Нідерландів, Італії), що демонструють різні моделі правозастосування у сфері захисту викривачів. В українському контексті проаналізовано новітню практику Верховного Суду у справах, пов’язаних із доказуванням екологічних порушень, встановленням причинно-наслідкового зв’язку між шкодою довкіллю та правами особи, а також балансуванням між економічними інтересами суб’єктів господарювання і правом на безпечне довкілля. Окрему увагу приділено діяльності Національного агентства з питань запобігання корупції у сфері повідомлень про порушення, пов’язані з видачею екологічно значущих дозволів. Встановлено, що національна правова система зберігає домінування "корупційного редукціонізму", маргіналізуючи екологічний вимір викривання, що зумовлює дисбаланс між міжнародними зобов’язаннями erga omnes у сфері довкілля та внутрішньодержавним рівнем їх нормативного закріплення і правозастосування. Результати дослідження підтверджують гіпотезу про те, що відсутність окремого міжнародно-правового механізму захисту екологічних викривачів є ключовим чинником фрагментарності гарантій на національному рівні. Аргументовано необхідність інкорпорації до міжнародно-правових зобов’язань держав-учасниць комплексу: (а) процесуальних презумпцій (інверсія тягаря доказування, процесуальний імунітет); (б) матеріальних гарантій (захист від SLAPP-позовів, автоматичне поновлення на роботі); (в) міжнародних механізмів контролю й захисту (Комітет з дотримання Орхуської конвенції, ЄСПЛ, спеціальні процедури ООН). Таке поєднання дозволить забезпечити конкретизацію міжнародних стандартів і їх ефективне відтворення у національних правових системах, надаючи екологічним викривачам чіткий правовий статус суб’єктів "екологічної демократії", здатних здійснювати превентивний захист довкілля та прав майбутніх поколінь.