Abstract
Постановка проблеми. Досвід європейських держав свідчить про різну ефективність конституційно-правового регулювання статусу національних меншин, що залежить не тільки від законодавчого визнання їхніх прав, але й від наявності дієвих інституційних та процедурних механізмів, а також від їх збалансування з правами титульної нації та корінних народів. Звернення до досвіду Італії, Литви та Польщі має важливе значення для вдосконалення правового статусу національних меншин в Україні в рамках її євроінтеграції, забезпечення недискримінації та ефективного захисту самобутності всіх етнічних спільнот. У зв’язку з цим існує необхідність аналізу досвіду конституційно-правового регулювання статусу національних меншин в Італії, Литві та Польщі. Метою роботи є поглиблений аналіз конституційно-правового регулювання статусу національних меншин в Італії, Литві та Польщі, характеристика прав і свобод меншин, визначення особливостей їх забезпечення та захисту, а також обґрунтування перспективних напрямів використання європейського досвіду для розвитку правового статусу національних меншин (спільнот) в Україні. Методи. Для вирішення задач дослідження використано низку методів наукового пізнання, серед яких формально-юридичний, за яким проаналізовано конституційне законодавство Італії, Литви та Польщі, що визначає правовий статус національних меншин. За допомогою порівняльно-правового методу визначено спільні риси та відмінності моделей конституційно-правового регулювання статусу національних меншин в Італії, Литви та Польщі; системно-структурого методу – висвітлено місце прав національних меншин у системі конституційних цінностей, взаємозв’язок їх прав і обов’язків; прогностичного методу – сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового статусу національних меншин в Україні з урахуванням релевантного європейського досвіду. Результати. Порівняльний аналіз конституційно-правового статусу національних меншин в Італії, Литві та Польщі засвідчив відсутність у Європі уніфікованої моделі його правового регулювання та підтверджує наявність різних підходів, зумовлених історичними, політичними та соціокультурними чинниками. Водночас для всіх розглянутих держав спільною є політика рівності та недискримінації, визнання спеціальних прав національних меншин і обов’язку держави щодо їх забезпечення й захисту, а також прагнення поєднати захист самобутності меншин із забезпеченням суспільної злагоди та єдності держави. Встановлено, що надмірна формалізація та закритість переліків меншин, як і зосередження державної політики лише на мовних правах меншин, знижують ефективність захисту національних меншин. Висновки. Обґрунтовано пріоритетність застосування гнучкого, інклюзивного підходу, в основі якого забезпечення та захист державою індивідуальних і колективних прав всіх національних меншин (спільнот), їх широка участь у формуванні та реалізації відповідної державної політики, збалансування інтересів збереження самобутності національних меншин і захисту національних інтересів держави. Наголошено на перевагах існуючого підходу України щодо відсутності закритого переліку національних меншин (спільнот), наявності загалом демократичних та децентралізованих механізмів реалізації мовних і культурних прав меншин, законодавчої гарантованості інституційних форм їх представництва при органах публічної влади. Натомість окремі елементи релевантного європейського досвіду (гарантії участі меншин в ухваленні рішень, запобігання маніпуляціям з виборчою географією, законодавче закріплення взаємних прав і обов’язків держави та меншин тощо) можуть бути використані в Україні з урахуванням її конституційного ладу та умов воєнного стану.