ФОРМУВАННЯ НАВИЧОК ВЗАЄМОДІЇ З ЛЮДЬМИ З ІНВАЛІДНІСТЮ У СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ ТА МЕДИЧНОГО ПЕРСОНАЛУ: БАЗОВІ ПРИНЦИПИ

Стаття показує, що навички взаємодії з особами з інвалідністю становлять компонент багатовимірної професійної компетентності медичного персоналу, психологів і соціальних працівників, яка включає комунікативні вміння, етичні установки, навички емоційної саморегуляції та адаптації. Хоча формування навичок інклюзивної взаємодії формально представлено в програмах підготовки фахівців на рівні додипломної та післядипломної освіти, їх формування не можна звести до стандартизованих протоколів, адже ефективна взаємодія потребує гнучких реакцій на індивідуальні потреби, функціональне різноманіття та обмеження в залежності від ситуації. Розвиток навичок інклюзивної комунікації значною мірою залежить від практичного досвіду, навчання на тренінгах і симуляційно-орієнтованого навчання, що підкреслює потребу системної практико-орієнтованої інтеграції в межах вищої освіти. Попри більш насичений практичний досвід у вищій освіті Польщі та нещодавні інновації в Україні, зберігаються суттєві прогалини щодо даного питання. Програми додипломної підготовки медиків недостатньо охоплюють питання підготовки з інклюзивної комунікації та містять недостатню кількість модулів психологічної саморефлексії, тоді як програми підготовки психологів та соціальних працівників містять окремі компоненти інклюзивної комунікації, проте, які не становлять загальну освітню парадигму країни. Медичні працівники та психологи виявляють низький рівень теоретичних знань щодо інклюзивної взаємодії, стійку стигматизацію та упереджене ставлення до осіб з інвалідністю, що істотно впливає на якість взаємодії. З метою оптимізації комунікативної компетентності майбутніх медиків, психологів та соціальних працівників необхідне комплексне запровадження спецкурсів в програму підготовки фахівців, запровадження інклюзивності на рівні стратегії освітнього закладу, та застосування людино-центрованого підходу у навчанні.