МЕНТОРСТВО В МЕДИЧНІЙ ОСВІТІ: УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД

Стаття присвячена поняттю менторства в українській медичній освіті, яке розглядається як історично вкорінений, однак недостатньо врегульований компонент професійної підготовки лікарів. Огляд наукових джерел засвідчує вагому світову роль менторства в медицині як чинника професійного та особистісного зростання молодих лікарів. У статті наголошено, що в Україні медичне менторство нерідко виконує більш формалізовані функції порівняно зі світовим медичним освітнім середовищем. Автори описують менторство як традиційно інтегроване в університетську систему додипломної та післядипломної підготовки та власне в клінічне навчання, яке нині здебільшого реалізується як добровільна, не стандартизована практика, та не представляє чітко визначений елемент освітньої програми. Визначено, що менторства в Україні найчастіше здійснюється у клінічних умовах і через підтримку з боку ровесників або менторів з рівних (near-peer), нерідко у гібридних форматах, та значною мірою залежить від локальних правил роботи педагогічної чи медичної команди й неформальних домовленостей. Основні обмеження менторства в медицині пов’язані з його «вторинною» роллю щодо клінічного викладання, недостатнім усвідомленням наставниками власних функцій, підміною менторства власне навчанням, а також із наслідками у вигляді недостатнього або, навпаки, надмірного менторського супроводу. Автори представляють мікроменторство, короткі, регулярні, цілеспрямовані контакти, як найбільш реалістичний і ефективний стиль менторства в сучасних українських умовах, особливо за наявності військового стану. Запропоновано структуровану медичну модель MENTOR як основу, придатну для впровадження в закладах медичної освіти: визначення ролей і ризиків; узгодження очікувань; концентрація цілей; навчання зворотного зв’язку; організація регулярних контактів; зміцнення професіоналізму. Підсумовано, що українська медична освіта потребує чіткої національної моделі менторства, підкріпленої уніфікованими стандартами та вимірюваними критеріями контролю якості, аби забезпечити рівний доступ, узгодженість його якості та, зрештою, кращі результати підготовки медичних фахівців.