НАЦІОНАЛЬНО-ПЕРСОНАЛЬНА АВТОНОМІЯ УНР: ІСТОРИКО ПРАВОВИЙ ТА ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ З ПОЗИЦІЇ СУЧАСНОЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

НАЦІОНАЛЬНО-ПЕРСОНАЛЬНА АВТОНОМІЯ УНР: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ ТА ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ З ПОЗИЦІЇ СУЧАСНОЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ Анотація.Національно-персональна автономія, запроваджена Українською Народною Республікою у 1918 р., була однією з найамбітніших і новаторських спроб розв'язання національного питання в умовах формування нової багатонаціональної держави.Вона передбачала нетериторіальну організацію культурного самоврядування, що ґрунтувалася на принципах австро-марксистської теорії К. Реннера й О. Бауера.Їхня концепція визнавала за кожною особою право на вільний вибір національної ідентичності, незалежно від місця проживання, та участь у національній громаді на основі особистого волевиявлення.У законодавстві УНР ця ідея втілилася через створення національних радавтономних представницьких органів етнічних спільнот, які мали повноваження в освіті, культурі, мовній політиці та внутрішній організації.Таким чином, модель УНР поєднувала демократію, індивідуальний вибір і колективне самовизначення, пропонуючи альтернативу класичним формам територіальної автономії.Стаття подає історико-правовий аналіз цієї моделі, висвітлюючи її нормативну основу та труднощі реалізації.Значну увагу приділено чинникам, що унеможливили повноцінне впровадження: політична нестабільність, слабка адміністрація, війна, часта зміна урядів, обмежені ресурси й відсутність ефективних механізмів реалізації прав на практиці.У результаті більшість задекларованих прав залишилися декларативними.Особливу цінність становить порівняння із зарубіжними прикладами: Австро-Угорщина, Канада, Бельгія, Фінляндія, Естонія.Вони демонструють як потенціал подібних моделей, так і важливість стабільної правової та інституційної підтримки.