ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК ДРАЙВЕР ВІДНОВЛЕННЯ І РЕЗИЛЬЄНТНОСТІ АВІАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ УКРАЇНИ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД

ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК ДРАЙВЕРВІДНОВЛЕННЯ І РЕЗИЛЬЄНТНОСТІ АВІАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ УКРАЇНИ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД Анотація.Стаття присвячена дослідженню ролі державно-приватного партнерства як ключового механізму відновлення та формування стійкості авіаційної інфраструктури України у післявоєнний період.Необхідність такого дослідження зумовлена тим, що руйнування критичної інфраструктури призвели до втрати виробничого та кадрового потенціалу, блокування логістичних ланцюгів та різкого зниження інвестиційної привабливості.В умовах обмежених можливостей державного бюджету традиційні моделі фінансування та управління інфраструктурним розвитком виявилися недостатньо ефективними.У зв'язку з цим особливої актуальності набуває державно-приватне партнерство як інструмент мобілізації приватного капіталу, управлінських компетенцій та міжнародного досвіду.У статті узагальнено сучасні підходи до трактування ДПП як механізму не лише фінансування, а й управління системними ризиками в умовах високої невизначеності.Обґрунтовано доцільність переходу від фінансово-орієнтованого розуміння партнерства до ризико-орієнтованої та резильєнтнісної моделі.Проаналізовано світовий та український досвід реалізації ДПП у транспортній та авіаційній інфраструктурі, зокрема приклади концесійних проектів і змішаних форм участі держави та бізнесу.Показано, що класичні моделі ДПП потребують суттєвої адаптації до умов воєнної та післявоєнної невизначеності, високих геополітичних ризиків, кадрової кризи та інституційної вразливості.Автором запропоновано концептуальну модель державно-приватного партнерства, орієнтовану на багаторівневу резильєнтність авіаційної інфраструктури.Ключовими елементами такої моделі визначено: чіткий розподіл комерційних, операційних та воєнно-політичних ризиків між державою і приватним партнером; запровадження державних гарантій та спеціальних страхових механізмів; використання інструменту мінімальної гарантії доходу; включення до партнерських угод нефінансових індикаторів ефективності, що відображають кадрову, технологічну та операційну стійкість.