Зображення тонкощів кулінарії та побуту Франції XVIII століття у художній літературі (П'єр Шодерло де Лакло "Небезпечні зв'язки", абат Прево "Манон Леско" та Дені Дідро "Черниця")

Дослідження різних епох крізь призму літератури насправді є досить захоплюючим заняттям. Приваблює насамперед витончена манера письма, яка на відміну від наукових праць передає антураж історичного періоду не в заскорузлих (для когось) рамках академічного письма, а через безкраїй художній стиль. В своєму житті я мав нагоду ознайомитися з трьома, не побоюсь цих слів, блискучими еталонами достойного історичного роману. Це були: · “Айвенго” Вальтера Скотта; · “Три мушкетери” Александра Дюми; · “Спартак” Рафаелло Джованьйолі. Можливо мене підкупила саме яскраво-виражена маскулінність у цих творах, але навіть попри це, я вважаю, що баланс між історичністю та домислами авторів там дотримано прекрасно. Помимо мушкетерського посередництва, мені випала нагода ознайомитися з Францією на сторінках романів завдяки “Пані Боварі” Гюстава Флобера. На мою думку, це чудовий взірець роману про кохання. Так, цей твір аморальний, але він все ж перенасичений естетикою та добірним красномовством, чого явно бракує сучасній звульгаризованій літературі аналогічного жанру. Хоч я і навів у вступі оглянуті мною “художні путівники до епох” лише в загальних рисах та все ж визнаю, що ознайомитися із золотою класикою можна було б набагато краще. Проте це не завадило мені із достатнім запалом відкрити для себе нові творіння літературних світочів. Дані романи є дещо скупими на інформацію про кулінарію Франції XVIII століття. Тут радше можна прослідкувати саме роль прийому їжі для французів, аніж побачити якісь специфічні інгредієнти страв з унікальним способом їх приготування, на які я так очікував. Але навіть у такому разі у мене склалась задовільна картина культури споживання у Франції. Що ж стосується побуту, який продемонстровано повніше, то тут досить яскраво виражено звички та спосіб життя саме заможніших верств населення. Заразом детально можна прослідкувати світогляд, уявлення та панівні настрої окремих кіл тодішньої еліти. Своєрідним ексклюзивом можна вважати залаштунки таких ізольованих установ як монастирі, які я вирішив представити у вигляді фінальних акордів цього реферату. Роман “Небезпечні зв’язки” Розпочну з роману “Небезпечні зв’язки”, так як з ним я ознайомився найперше. Перечитуючи листи, мені одразу впала в око поважна роль культурного проведення часу. До прикладу юна дівчина Сесіль Воланж пише: «Багато часу присвячую співу та грі на арфі». Мало того, у неї це заняття навіть набуває рис своєрідної одержимості, про що можна судити з листа Сесіль до подруги: “Мені потрібно пограти на арфі”. І таке ставлення до естетики є типовим для тодішньої Франції. «В аристократичних родинах дітей навчають музиці та регулярно водять в оперу з самого раннього віку.(…)По суті, смак до музики, а іноді й заняття нею - був частиною імітації способу життя, культивованого дозвілля, характерного для еліти.» У романі музичним захопленням посприяв ще й любовний фактор. Своїми здобутками молода Воланж хоче піднести свій авторитет в очах її нового учителя Денсені, який як на зло ще й мальтійський лицар. Проте це все ж не стримує бурхливих почуттів, які навіть виражаються в культурний та романтичний спосіб водночас. Наприклад, Денсені та Воланж залишають один одному листи між струнами арфи і не збираються квапити молодечих поривів. Це такий приклад першого стриманого кохання між юними наївними душами. Та ж досвідченіша та розгнузданіша маркіза де Мартей не гребує частими любовними зв’язками і свій вільний час може проводити за читанням такого еротичного роману як “Софа” Кребійона Молодшого без жодних докорів сумління. Але до цієї екстравагантної панни ми ще повернемося. На відміну від селянських та робітничих класів, аристократія вважала неприйнятним одруження по любові, а не по домовленості. Тому кохання Воланж і Денсені не мало права на існування. Цікавим тут є тодішнє уявлення про вік людини. В 39-му листі Сесіль невдовлена нав’язаним їй нареченим графом де Жеркуром в першу чергу через його старечий вік, а саме 36 з гаком років. Але це теж не дивно, зважаючи на тодішню тривалість життя: «в регіоні Кан між 1774 і 1792 роками середній вік смерті для фермерів становив сорок років, для поденників - тридцять дев'ять, а для ремісників - лише двадцять.(...)як правило, вважалось, що досягнення п'ятдесятирічного віку є почесним досягненням, а досягнення або перевищення шістдесятирічного віку є визначним». Варто погодитись, що хоч тоді старший чоловік і був доволі рідкісним явищем, та все ж не завжди бажаним для представниць чутливішої статі. Варто кілька слів сказати і про специфіку їжі в “Небезпечних зв’язках”. Такий слизький персонаж як віконт де Вальмон неодноразово згадує у своїх листах про розпиття кави з панянками. Про роль французьких кав’ярень у XVIII столітті я зазначу пізніше. А тут варто відмітити саме те, що «пов’язана з певним уявленням про розкіш, кава породила оновлену комунікабельність еліти, відзначену новим «мистецтвом розважати» під час відвідин додому вдень». Для французів спільне розпивання кави стало такою ж сакральною традицією, як приміром для японців мистецтво чаювання. І такі холостяки як де Вальмон мали хорошу нагоду відточувати власний язик на подібних застіллях. Ще я помітив, що в елітних колах є строго розписаний графік прийому їжі, якого вони суворо дотримуються. «Починаючи з першої чверті XVII століття, словники свідчать про розподіл їжі на три основні прийоми: обід вранці, вечеря в середині дня і вечеря ввечері». Луї-Себастьян Мерсьє у своєму кількатомному зібранні “Картини Парижу” писав: «О третій годині на вулицях мало людей, бо всі обідають(…). Об одинадцятій знову тиша. Час закінчувати вечерю». Відсутність когось на спільній трапезі без попередження викликає у інших персонажів неповагу, або ж як мінімум занепокоєння. Смію припустити, що дотримання розкладу розміреного прийому їжі протягом дня практикувала саме еліта. Я нечітко пригадую собі один момент із “Пані Боварі”, де Емма вирішила сильно не наїдатися, бо “вона не є якоюсь там селянкою, що надовго йде працювати в полі”. Тому нижчі класи просто фізично не могли дозволити собі такої розкоші, як харчуватися стабільно, не кажучи вже про можливість споживання елітних прянощів. Також буржуазія не позбавляє себе можливості взяти участь у полюванні на дичину. Ми не бачимо віконта де Вальмона в самому процесі переслідування тварин, але все ж, як можна припустити за уривками, це було одним з його улюблених занять. І такий спосіб проведення дозвілля по праву можна вважати ексклюзивним, так як привілей на полювання у Франції до XVIII століття здебільшого міг резервуватися лише аристократією. Надломити цей устав змогла аж французька революція. Детально варто розглянути і головний атрибут цього роману, а саме листи. В тодішній час листування також відносилося до ексклюзивної можливості, яку могли собі дозволити лише багатії. «До кінця 18 століття виробникам паперу не вистачало сировини, дорогоцінних ганчірок і рослинних волокон, які вони містили. Папір був рідкісним і дорогим товаром. Написання листа коштувало дорого, адже окрім вартості аркуша паперу, потрібні були чорнило, чорнильниця, перо(…). Для запечатування листа також потрібен був віск, а потім конверт, який з'явився наприкінці 18 століття в Німеччині(…)». Для французької еліти лист був інструментом для ведення власної гри. Вони мають бути написані красиво, проте не зовсім правдиво. Так маркіза де Мартей демонструє неотесаній Сесіль справжній арсенал правил та зауваг стосовно солідного листування: «Ви продовжуєте писати по дитячому.(…)ви говорите все, що думаєте, і нічого такого, чого б не думали.(…)Ви завжди здаватиметеся дуркою. Зрозумійте, що коли ви кому-небудь пишете, то робите це для нього, а не для себе. Тому вам треба старатися говорити йому не стільки те, що ви думаєте, скільки те, що йому більше сподобається». В цій пораді прослідковується вся нещирість та аморфність тодішнього епістолярного стилю. Але завдяки листам аристократія у творі вдало демонструє свою начитаність. Тут є посилання і на сюжети біблійні , і на сюжети міфічні , і на цитати відомих драматургів чи письменників того часу (чим найбільше, до речі, красується де Вальмон). Цікаво, що багато цитат подано не точно. Це може бути підтвердженням тези Рольфа Енгельсінга про революцію читання у XVIII столітті. Він стверджував, що саме тоді відбувся перехід від інтенсивного читання до екстенсивного, яке характеризується вже не старанним читанням невеликої кількості текстів, а більш поверхневим читанням великої кількості творів, що і може бути поясненням неточних цитувань у творі. Також про певну штучність може говорити і поведінка тодішньої буржуазії. Маркіза де Мартей пише, що спеціально протягом років училася керувати виразом свого обличчя , а де Вальмон перед смертю цілує та возвеличує свого ненависного вбивцю Денсені. І ці моменти, як на мене, є досить вдалою сатирою на тодішню станову верхівку. Але на останок, я все ж хочу виділити де Мартей, яка всупереч усталеним традиціям Франції, відіграє у творі де Лакло домінантну роль. «(…)жінки вважалися істотами, що мають іншу, нижчу природу, ніж чоловіки.(…)вони не були суб'єктом чи навіть об'єктом історії. Історія належала її головним героям: державним діячам, воїнам, ученим і так далі. Оскільки жінки майже ніколи не були залучені до цих видів діяльності, вони поставали в кращому випадку допоміжними елементами чоловічого світу: регентша царства, дружина, мати або вдова героїв, жертва воєн, муза і т.д.» Але де Мартей прагне зламати ці штампи і кидає виклик чоловічому світу. У творі ми бачимо, що військовий діяч Преван змушений був піти зі свого полку, через скандал навколо домагання, яке підлаштовує маркіза. Це було зроблено у якості помсти за брехливі плітки про де Мартей. У результаті руйнується ціла кар'єра статного чоловіка. Це є одна із найяскравіших витівок маркізи. І хоч вона є негативним персонажем, все ж виступає у ролі чи не головного каталізатора всього роману. З усіх жінок найхаризматичнішою є саме вона і чоловіки страждають по більшій мірі через неї. Я думаю, це є відображення