Політики і стратегії підвищення інклюзивності української вищої освіти у післявоєнний період: монографія / О. Оржель, М. Бойченко, Г. Ковальчук, О. Петроє, С. Цимбалюк, Н. Шофолова; за ред. О. Оржель. Київ: Інститут вищої освіти НАПН України, 2025.

У розділі досліджено концепцію фінансової інклюзії як стратегічного інструментузабезпечення стійкості та соціальної справедливості у сфері вищої освіти. Проаналізовано успішнікейси провідних університетів, які демонструють ефективність поєднання академічних дослідженьіз практичним впровадженням в академічному та студентському середовищі. Висновки зосередженона тристоронній моделі взаємодії, де ключовими драйверами змін виступають студентськіініціативи, глибока інтеграція з фінансовими установами та міждисциплінарна наукова співпраця.Висвітлено роль університетів як хабів фінансової грамотності для громад, що стаєкритично важливим у контексті подолання наслідків війни в Україні. Автор обґрунтовує, щовпровадження університетом заходів фінансової інклюзії сприяє добробуту студентів та громади,формує економічно стійке покоління, здатне до ефективного відновлення національного добробутув повоєнний період. Актуальність дослідження обумовлена викликами, з якими стикається Українська держававнаслідок повномасштабної російської агресії; зобов’язаннями України як учасниці ЄПВО та кандидатана членство в ЄС; необхідністю модернізації вищої освіти для нарощування людського капіталу дляперемоги у війні та успіху повоєнного відновлення.Дослідження спирається на надійну джерельну базу: національну нормативно-правову базу,правові акти ЄС, експертні документи і звіти Світового банку та ЮНЕСКО, а також емпіричні дослідженнясоціальної інклюзії у сфері вищої освіти, узагальненні в аналітичних рамках інклюзивності (inclusionframeworks), розроблених у ЄС та Великій Британії, та наукові розвідки, виконані колегами науковоїкоманди в межах цього дослідження.Наукова новизна дослідження полягає у використанні нової методики дослідження: застосуванніфреймворк-аналізу та порівняльного (зіставного) методу для обґрунтування природи соціальної інклюзіїяк складного явища, яке твориться багатьма учасниками на наднаціональному, національному,субнаціональному та інституційному рівнях та має інфраструктурні, дидактичні, когнітивні, психологічні,культурні, правові, економічні та інші виміри. Дослідження вказує на важливість «м’яких» чинників(цінності, стосунки, інституційна культура) у підвищенні інклюзивності, не применшуючи значення«твердих» важелів посилення соціальної інклюзії, таких, як фінансове забезпечення, фізичнаінфраструктура, спеціальне устаткування та обладнання.Дослідження у першу чергу адресовано освітянській спільноті: викладачам, дослідникам,керівництву ЗВО, може бути корисним посадовцям Міністерства освіти і науки, представникам іншихорганів влади, відповідальним за питання безбар’єрності, політики інклюзії та резилієнтністьукраїнського суспільства. Повоєнне українське суспільство має бути інклюзивним з огляду на необхідність врахування усіхвтрат людського капіталу, отриманих в результаті війни. Особливу роль у формуванні інклюзивногосуспільства відіграє університетська освіта, яка готує нові покоління найбільш соціально активних іфахово компетентних громадян. З початком воєнної агресії російської федерації проти України у 2014році значно зросла роль соціальної інклюзивності для українського суспільства, а відповідно поступово,але неухильно зростала роль розробки стратегій інклюзивної вищої освіти загалом і культури соціальноїінклюзії українських ЗВО зокрема. Культура соціальної інклюзії українських ЗВО стосується передусімосіб з інвалідністю, але поступово охоплює практично усіх учасників освітнього процесу та усіхпрацівників українських університетів. Така універсальна соціальна інклюзивність постає новою іневід’ємною складовою соціальної справедливості, а відповідно – і необхідною передумовою успішноїосвіти. Дотримання універсальної соціальної інклюзивності стало обов’язковою складовою соціальноївідповідальності університетів, що знайшло своє втілення у змінах до університетських cстратегійінституційного розвитку, що продемонстровано на прикладі Київського національного університетутехнологій та дизайну. У розділі здійснено аналіз провідного зарубіжного досвіду країн-членів Європейського Союзу щодоімплементації європейських стандартів соціальної інклюзії (соціального виміру) у національні системивищої освіти. Досліджено еволюцію міжнародних та європейських нормативно-правових документів, яківизначають концептуальні засади та механізми формування національних стандартів соціальної інклюзіїу вищій освіті, від етапу універсалізації прав людини до сучасного етапу комплексної моделі соціальноговиміру в Європейському просторі вищої освіти (ЄПВО). Встановлено, що сучасні стандарти соціальноїінклюзії спрямовані на боротьбу з прямою та непрямою дискримінацією, усунення монетарних танемонетарних бар'єрів доступу до вищої освіти, розвиток інклюзивної правової культури та створенняумов для забезпечення рівних можливостей вступу, навчання та завершення освіти для представниківрізних соціальних груп. Проаналізовано національні підходи до формування та впровадження політикисоціальної інклюзії у системах вищої освіти Австрії, Нідерландів, Ірландії, Шотландії та Швеції, включаючимеханізми оцінювання результативності національних стратегій. Розкрито зміст та стан імплементаціїдесяти принципів соціального виміру вищої освіти (Римське комюніке, 2020) у національні політикиєвропейських країн. Детально проаналізовано структуру новітніх європейських стандартів соціальноговиміру (Тиранське комюніке, 2024), яка включає принципи, рекомендації, індикатори та дескрипторидля інтегрування соціального виміру у стратегії, системи управління та академічну культуру закладіввищої освіти. Особливу увагу приділено досвіду Швеції щодо впровадження комплексної системиактивних заходів протидії дискримінації на національному та інституційному рівнях, включаючимеханізми нагляду та юридичної відповідальності. Обґрунтовано необхідність імплементаціїєвропейських стандартів соціального виміру в національну систему вищої освіти України черезрозроблення комплексної політики, яка охоплює всі етапи освітнього процесу та забезпечує створенняінклюзивного середовища для студентів і персоналу закладів вищої освіти. Дослідження присвячено комплексному аналізу стану та особливостей імплементації пріоритетусоціальної інклюзії у закладах вищої освіти України, виявленню сильних і слабких сторін наявних практик, атакож визначенню ключових драйверів інклюзивності. Дослідження ґрунтується на результатах опитування, вякому взяв участь 821 респондент. Для комплексного аналізу інклюзивних політик і практик були застосованікількісні та якісні методи дослідження, зокрема дескриптивний, порівняльний, кореляційний, регресійний такластерний аналіз. Дослідження показало, що впровадження інклюзивних практик у закладах вищої освітиУкраїни є складним і неоднозначним процесом, поєднуючи позитивні досягнення та значні прогалини.Виявлено, що тип, розмір і форма власності закладу впливають на ефективність реалізації інклюзивноїполітики, причому приватні й педагогічні заклади демонструють кращі результати. Кластеризація за рівнемінклюзивності дозволила виокремити три групи закладів, які відрізняються системністю політик, ресурснимзабезпеченням та рівнем моніторингу. Найбільший вплив на інклюзивність мають відчуття безпеки,доступність адаптованих матеріалів, професійний розвиток викладачів і можливість формуванняіндивідуальних освітніх траєкторій. Попри успіхи, залишаються виклики, пов’язані з недостатнімфінансуванням, браком фахівців, недосконалістю інфраструктури та обмеженою інформаційною доступністю.Рекомендації спрямовані на створення безбар’єрного середовища, підвищення обізнаності й компетентностіперсоналу та інтеграцію інклюзивних принципів на інституційному й національному рівнях. Дослідження присвячено аналізу змісту і структури освітньої екосистеми для соціальної інклюзії,еволюції екосистемної парадигми в організації складних соціально-економічних процесів, уточненотермінологію, представлено рекомендації для подальших досліджень та імплементації отриманихнаукових результатів. У дослідженні з використанням загальних методів наукового пізнанняпроаналізовано й обґрунтовано актуальний вектор суспільного розвитку з реалізацією екосистем якнових організаційно-економічних моделей. Розкрито принципи формування екосистеми, ймовірніснаструктура, специфіка освітньої екосистемної моделі, що дозволяє учасникам досягати синергетичногоефекту в процесі реалізації своїх політик і стратегічних планів з урахуванням актуального переходу доцифрового стратегування.Екосистемна модель розглядається як освітній ринок, в рамках якого взаємодіють його суб’єкти:ЗВО/університети, цільові групи в ракурсі соціальної інклюзії та освіти для всіх, роботодавці, іншістуденти та учасники спільнот, кожен з яких має взаємозалежні інтереси, динаміку співпраці тазовнішнього впливу під тиском технологічних змін і цифровізації. В екосистемній моделі університети єкоординаційним осередком у наданні освітніх послуг, формуванні професійних компетентностей імікрокваліфікацій учасників ринку праці, проектуванні розвиткових стратегій для локальних спільнот.Представлено розробку основ структури освітньої екосистемної моделі для соціальної інклюзії,використання дидактичних ресурсів ЗВО на основі принципу цифрової прозорості для забезпеченнясоціальної згуртованості локальних спільнот. Обґрунтовано значення освітнього чинника длязабезпечення соціального та особистісного благополуччя й соціальної залученності учасників цільовихгруп. У розділі досліджуються концептуальні та практичні засади розбудови інклюзивногоосвітнього середовища в Україні в умовах триваючої війни та під час повоєнного відновлення.Автор обґрунтовує тезу про те, що сучасний університет має стати провідним операторомсоціальної інклюзії, реалізуючи свою третю місію через поширення цінностей справедливості тасолідарності у сфері вищої освіти та суспільстві.У роботі детально проаналізовано діалектику стихійної та організованої інклюзивності.Стихійна складова, породжена волонтерськими рухами та низовою солідарністю українців,потребує системної інституціалізації