Силовий чинник і архітектоніка політичного вибору: моделі формування рішень у воєнний час (український кейс 2019–2024)

У статті здійснено концептуалізацію силового чинника як структуроутворюючого параметра логіки формування політичних рішень у воєнний період. Показано, що посилення силового чинника трансформує раціональність політичного вибору, зумовлюючи зміну домінуючих моделей ухвалення рішень від раціонально-аналітичної та інкременталістської до кризово-мобілізаційної і коаліційно-переговорної (політичної моделі Карнегі) залежно від інтенсивності загрози, дефіциту часу та асиметрії інформації. Емпіричною базою дослідження слугує корпус політичних рішень і нормативно-правових актів України 2019–2024 років у сферах національної безпеки, воєнного стану, мобілізації, спеціальних режимів управління, макрофінансової стабільності та реагування на удари по критичній інфраструктурі. Методологічно дослідження ґрунтується на якісному контент аналізі, аналітичному моделюванні та кейс методі, що зумовлює пріоритет інтерпретативного підходу над кількісною верифікацією висновків. Відповідно, результати дослідження не претендують на статистичну репрезентативність, а відображають аналітичне узагальнення відібраного емпіричного матеріалу у вигляді рішень і нормативно правових актів. Додатковим обмеженням є залежність модельної ідентифікації політичних рішень від заданих критеріїв, зокрема ширини поля альтернатив, режиму часу, структури акторів і коаліцій, рівня централізації та домінуючих пріоритетів політичної дії, що, з одного боку, забезпечує концептуальну чіткість аналізу, а з іншого обмежує можливість включення альтернативних інтерпретацій і змінних. Також слід зазначити, що застосування кейс методу передбачає контекстуальну прив’язаність результатів до конкретних умов ухвалення рішень, що ускладнює їх пряму екстраполяцію на інші політичні системи або часові періоди. Водночас чітке визначення методологічних процедур і критеріїв аналізу забезпечує можливість відтворення дослідження та перевірки отриманих висновків у межах суміжних емпіричних підходів. Результати дослідження засвідчують, що силовий чинник виконує функції мотиватора, прискорювача та обмежувача політичної дії, звужуючи простір альтернатив і зміщуючи критерії ефективності рішень від оптимальності до мінімально достатньої керованості. Встановлено, що стратегічні та доктринальні рішення переважно формуються за інкременталістською логікою, рішення гострої фази війни тяжіють до кризово-мобілізаційної та обмежено-раціональної моделі, тоді як бюджетні й інституційні рішення воєнного часу зберігають коаліційно-переговорний характер. Зроблено висновок, що інституціоналізація насилля через політичні рішення сприяє збереженню суб’єктності держави, водночас актуалізуючи ризик нормалізації надзвичайності, мінімізація якого потребує процедурних запобіжників і чітко окреслених меж управлінських повноважень.