Парадигма формування самодостатності громад: конвергенція спроможності та соціальної згуртованості

У статті представлено авторську концепцію формування самодостатності територіальних громад, побудовану на принципах системного підходу та теорії складних адаптивних систем. Обґрунтовано, що в умовах воєнних викликів самодостатність громади перестає бути лише статичною характеристикою її бюджетної забезпеченості, а трансформується у динамічну властивість, яка виникає на перетині ресурсної спроможності та соціальної згуртованості. У межах запропонованої системної моделі територіальна громада розглядається як відкрита структура, де конвергенція формальних інститутів, матеріальних ресурсів та неформальних соціальних зв’язків створює синергетичний ефект життєстійкості (resilience). Наукова новизна дослідження полягає у деталізації компонентів спроможності (інституційної, фінансово-економічної, інфраструктурної, інвестиційної) та їхньої взаємодії з показниками соціальної якості. Доведено, що ресурсна спроможність виступає «потенційною енергією» системи, тоді як соціальна згуртованість виконує роль каталізатора, що перетворює цей потенціал на активну «кінетичну відповідь» громади на зовнішні шоки. Окрему увагу приділено аналізу життєстійкості як здатності системи до абсорбції ризиків, адаптації та стратегічної трансформації. На основі емпіричних даних дослідження reSCOREUkraine (2021–2024 рр.) продемонстровано просторові та часові відмінності у рівнях горизонтальної та вертикальної згуртованості українських громад. Встановлено, що саме конвергенція високої соціальної солідарності з ефективним муніципальним управлінням дозволяє мінімізувати транзакційні витрати кризового менеджменту та забезпечити безперервність основних соціально-економічних процесів. Сформульовано рекомендації для державної політики щодо пріоритетності зміцнення локальної самодостатності як базової умови стійкості національної безпеки в період повоєнного відновлення.