Дискурс віри, знання та атеїзму в німецькомовній католицькій теології

Подане дослідження аналізує еволюцію дискурсу «віра – знання», здебільшого крізь призму доробку німецьких та швейцарських теологів ХХ століття. Автор відслідковує перехід від історичного антагонізму до спроб поєднання раціонального пізнання й трансцендентного досвіду. Дослідження простежує шлях взаємного виключення релігійним і раціональним світоглядами один одного. Відповідний історичний прогрес виявися в поступовій відмові від поглядів на віру як силу, спрямовану проти просвіти. В свою чергу, хоч і не настільки безболісно, наука переставала наполягати на тавруванні релігійності як ворога поступу. Обидві вони – як наука, так і релігія (у ширшому розумінні – раціональність) – очищувались, рефлексуючи кожна над своїми основами, і звільнялись від хибних нашарувань. Сприйняття Божественного надалі тлумачилось не як налаштованість людини протидіяти раціональному, а як її здатність до трансцендентального сприйняття світу. На основі спадщини К. Ранера, Й. Ратцінґера, В. Каспера та Г. У. фон Бальтазара відбувається переосмислення атеїзму, який тлумачиться вже не як антипод віри, а як екзистенційний пошук і неусвідомлений акт віри. Розглянуто вплив феноменології Е. Гуссерля, екзистенціалізму, лінгвістичного повороту (насамперед Л. Віттгенштайна), філософської епістемології на формування сучасної теологічної термінології. Автор зазначає, що рефлексія відносно мови сприяла коректності в розмежуванні значень ключових слів, зовні синонімічних, а за більш ретельного погляду на них інколи прямо протилежних. Важливо відзначити, що Л. Віттгенштайн вказує на категоріальні межі теологічних текстів, підкреслюючи тим специфічний характер релігійного дискурсу як над-раціонального. Екзистенція, яка звично тлумачилась як запорука правоти атеїстичного світогляду, розглядається в даному дослідженні як спосіб пересвідчитися в основах віри. Теологія не тільки не відвертається від драматичних екзистенціальних дилем, а й вважає їх початком ствердження своїх максим. Атеїзм, поширившись через репресивні практики й невіру людей у Бога, не виявився силою, спроможною усунути будь-які передумови релігійності. Натомість теологічна думка з новою силою змусила людей повернутися до основ віри. Дослідження демонструє, що віра є фундаментальним акцидентальним вибором людини, який не суперечить розуму, а розширює його межі через категорію краси та совісті. Зазначено, що ті, хто сповідують релігію, і ті, хто заперечують існування й благість Бога, однаковою мірою можуть почуватися залишеними Ним. Цей досвід являє собою як випробування віри тими, хто її сповідує, так і знаходження Бога атеїстами. Потрапивши у вир сумніву, вірні очищують власне сприйняття Бога від поклоніння ідолам. Сумніви атеїста, відповідно, допомагають вивільнити від нашарувань релігійну картину світу. Людина актуалізувалась у безпосередньому спогляданні Бога.