Протидія російській дезінформації в Україні в умовах російсько-української війни: роль державних інституцій та громадських ініціатив

Російсько-українська війна показала, що дезінформація є системним елементом гібридної агресії РФ і використовується для підриву політичної стабільності, деморалізації суспільства, дискредитації міжнародної підтримки України та делегітимації державних рішень. В українському контексті інформаційні атаки поєднуються з кібератаками, дипломатичними кампаніями та психологічним тиском, що ускладнює їх виявлення й нейтралізацію та вимагає розглядати протидію дезінформації як компонент національної безпеки. Метою даного дослідження є комплексний аналіз української моделі протидії російській дезінформації в умовах російсько-української війни з акцентом на ролі державних інституцій та громадських ініціатив, а також визначення проблемних аспектів і перспектив її подальшого розвитку. В ході проведення дослідження було використано наступні методи: аналіз нормативно-правових актів і державних політик у сфері інформаційної безпеки; порівняльно-правовий метод (зіставлення функцій та компетенцій інституцій у різних контурах протидії); інституційний і системний підхід (розгляд протидії як взаємопов’язаної екосистеми державних і громадських акторів); контент-аналіз звітів, офіційних повідомлень та аналітичних матеріалів ключових інституцій і громадських організацій; узагальнення. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що протидію російській дезінформації розглянуто не як набір розрізнених заходів, а як багаторівневу інституційну модель із визначенням функціонального розподілу ролей між державним та громадським секторами і виявленням критичних вузлів взаємодії. Як результат, було проаналізовано багаторівневу модель протидії дезінформації, що поєднує стратегічно-координаційні механізми сектору національної безпеки, комунікаційну інфраструктуру інформаційної стійкості, зовнішньополітичні комунікації, контррозвідувально-правоохоронний та кібернетичний контури, а також регуляторний сегмент у сфері мовлення; окремо визначено внесок громадського сектору (моніторинг, фактчекінг, аналітика наративів, кризові комунікаційні майданчики, медіаграмотність) у протидію російській дезінформації. Як висновок, було доведено, що ефективність української системи протидії російській дезінформації визначається не кількістю інституцій, а якістю їхньої взаємодії: синхронізацією ролей і повідомлень у кризові періоди, здатністю діяти превентивно, узгодженням комунікаційного та технічного реагування, а також інституціоналізацією партнерства держави й громадянського суспільства без втрати незалежності та довіри.