Політична участь в системі публічної влади України кримськотатарського корінного народу після окупації Криму

Статтю присвячено дослідженню політичної участі в системі публічної влади Україникримськотатарського корінного народу в умовах тимчасової окупації Криму. Основна увага зосереджена на ролі Курултаю та Меджлісу як ключових інститутів самоврядування корінного народу, що забезпечують колективне представництво, мобілізацію та захист прав корінного народу в скрадних умовах, пов’язаних з російсько-українською війною. Метою роботи є комплексний аналіз функціонування цих інституцій у сучасних обставинах та визначення проблем правового й інституційного забезпечення їх діяльності. Методологічну основу дослідження становлять інституційний та порівняльно-правовий підходи, що дозволяють розглянути Курултай і Меджліс, як форми політичного представництва корінного народу у співвідношенні з міжнародними стандартами прав корінних народів. Застосовано елементи аналізу нормативно-правових актів України, а також підходи до вивчення політичної участі корінних народів в умовах окупації автохтонних територій. У статті встановлено, що Курултай виконує функції найвищого представницького органу кримських татар, формуючи стратегічні засади самоврядування та легітимізуючи політичну волю народу. Меджліс, діючи між сесіями Курултаю, забезпечує постійну координацію правозахисної, політичної та міжнародної діяльності кримськотатарської спільноти. Зазначено, що після 2014 року участь кримських татар трансформувалася у напрямі зовнішнього представництва, в тому числі і через державні інституції України та міжнародні механізми адвокації. Водночас наголошено на збереженні правової невизначеності та необхідності реалізації положень Закону про корінні народи України щодо офіційного статусу Меджлісу в українському законодавстві, що обмежує його інституційну інтеграцію у процеси прийняття рішень. В підсумку доведено, що Курултай і Меджліс залишаються системоутворюючими інституціями політичної суб’єктності кримськотатарського корінного народу. Подальші дослідження потребують розширення теоретичних рамок аналізу представницьких органів корінних народів України, а також розробки практичних моделей їх взаємодії з державою у процесі деокупації й післявоєнного відновлення.