КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКІ ПРОЦЕСИ В ТЕАТРАЛЬНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Метою дослідження є комплексний аналіз розвитку українського театрального та образотворчого мистецтва на межі ХІХ – початку ХХ століття в контексті загальноєвропейських культурно-естетичних трансформацій та процесів формування модерної української нації. Особлива увага приділяється впливу «Великої реформи театру» на становлення української сцени, переосмисленню ідей європейського модернізму в місцевому мистецькому середовищі, а також ролі культурних осередків у консолідації національної ідентичності за умов імперської політики денаціоналізації. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні історико-культурного, мистецтвознавчого, соціокультурного та структурно-функціонального підходів. Використано методи історико-генетичного та порівняльного аналізу, джерелознавчої критики, синтезу та узагальнення, що дало змогу простежити еволюцію театральних і художніх практик, виявити закономірності їхньої модернізації та з’ясувати взаємовплив європейських і національних культурних тенденцій. Наукова новизна роботи полягає у всебічній реконструкції мистецького життя українських губерній початку ХХ століття та у системному вивченні взаємозв’язків між театральними реформами, розвитком художньої освіти й формуванням модерної української культурної ідентичності. Уперше комплексно охарактеризовано діяльність ключових мистецьких центрів (театр корифеїв, ініціативи М. Лисенка, режисерські практики М. Садовського та Л. Курбаса), а також визначено значення творчих об’єднань і художніх шкіл (Київської рисувальної школи М. Мурашка, Харківського й Одеського художніх училищ) у процесах культурної модернізації. Робота пропонує нове бачення початку ХХ ст. як перехідного періоду, у якому мистецькі ініціативи стали інструментом інтелектуального спротиву імперській денаціоналізаторській політиці. У висновках підкреслено, що український театр і образотворче мистецтво досліджуваного періоду відіграли ключову роль у формуванні модерного національного культурного простору. Вони не лише відобразили загальноєвропейські модерністські тенденції, а й виробили власні художні моделі, що утверджували ідею культурної самодостатності України. З’ясовано, що мистецькі інституції стали важливими центрами національної самоідентифікації, а творчі пошуки провідних діячів заклали інтелектуальні та естетичні підвалини подальшого розвитку української культури.