ЗАХИСТ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ У ВИПАДКУ НЕПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ РОБОТОДАВЦЯ

Стаття присвячена висвітленню проблемних аспектів захисту прав працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця. Актуальність проблеми визначає недосконалість термінології, змішування понять «неплатоспроможність» і «банкрутство». Констатовано, що в трудовому законодавстві передбачено ряд захисних механізмів, спрямованих на захист трудових прав працівників у такій ситуації, закріплено імперативні норми, що передбачають відповідні гарантії. Але залишається актуальним забезпечення цих гарантій за допомогою дієвого міжгалузевого механізму не лише правових, а й економічних засобів. Дослідження цієї проблеми побудоване на використанні насамперед формально-юридичного і порівняльно-правового методів, оскільки досвід ЄС наочно демонструє максимально дієві гарантії прав працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця. На підставі аналізу Конвенції МОП № 173 «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності підприємця» зроблено висновок, що запропоновані нею варіанти визначення терміну «неплатоспроможність» дозволяють охарактеризувати його як досить широке поняття, що охоплює собою різні ситуації неможливості виконання роботодавцем грошових зобов’язань, у тому числі процедуру банкрутства, але нею не обмежується. Наголошується на тому, що Верховна Рада України ратифікувала цю Конвенцію з такою заявою: «Україна бере на себе зобов’язання, які випливають із частини II цієї Конвенції, що передбачає захист вимог працівників за допомогою надання привілею». На підставі аналізу директив ЄС та пра-возастосовної практики з’ясовано, що в європейських країнах використовують механізм гарантування прав працівників. Цей механізм отримав закріплення в Частині ІІІ Конвенції МОП № 173. Він носить універсальний характер, має ширшу сферу застосування, оскільки передбачає компенсацію заробітної плати шляхом гарантійних інститутів не лише в період провадження у справі про банкрутство, а й в інших випадках, коли за законодавством вимоги працівників з виплати заробітної плати не можуть бути задоволені роботодавцем. Тому доцільним було б взяття державою на себе зобов’язань, які випливають із частини ІІІ цієї Конвенції «Захист вимог працівників установою-гарантом». Зроблено висновок, що для всебічного захисту прав працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця видається більш виправданим застосовувати змішаний підхід, що передбачає пріоритетність вимог у поєднанні з такими заходами захисту як створення гарантійного фонду.